Художниця Тамара Роєнко: «Від втрати надії до втілення мрії!»

У кожної людини є мрії. І всі ми чули фразу, яка вже стала банальною: «Мрії збуваються». Багато хто може з нею посперечатися, адже насправді далеко не всім вдається втілити свої заповітні бажання. Але є й чимало прикладів, коли мрії насправді збуваються, хоча не відразу та ще й після значних зусиль. Полтавська художниця Тамара Роєнко – саме та людина, яка змогла прийти до своєї мрії. Шлях виявився довгим, проте з чудовим результатом.

…Ми розмовляємо з Тамарою Роєнко в перервах у монтуванні її персональної виставки – вже третьої за ліком. Серед розкладених уздовж стіни картин – роботи, виконані олією, акрилом і аквареллю. Сюжети близькі серцю кожного українця: краєвиди рідної Полтавщини, жіночі образи, улюблені квіти, натюрморти з кукурудзою чи гарбузами, домашні тварини. Є роботи з філософським змістом, зустрічаються фантазійні казкові пейзажі.

Картини написані в різні роки. По них можна побачити, як розвивалася майстерність художниці, зростав професійний рівень, розширювався арсенал творчих прийомів, що дозволяє дедалі краще, більш витончено й переконливо висловлювати на полотні або папері власні думки й роздуми, показувати людям красу навколишнього світу, запрошувати до мистецького діалогу.

І дивлячись на роботи авторки, ніхто з глядачів, напевно, не підозрює, що лише кілька років тому вона зовсім не малювала, якщо не брати до уваги далекий дитячий досвід. Та якщо докласти зусиль, можливо все. Так сталося і в житті Тамари Роєнко – не випадково її нинішня виставка має назву «Від втрати надії до втілення мрії!».

…Тамара народилася в селі Качанове колишнього Гадяцького району Полтавської області. Малювати почала в дитинстві. Мріяла стати художницею. Але тоді не склалося. Тому багато років її професійна діяльність пов’язана зі сферою, далекою від оборазотворчого мистецтва, – бухгалтерським обліком. І зараз вона працює головним бухгалтером у групі компаній «Долина», що також не має відношення до фарб і полотен, а випускає різноманітні препарати для рослин.

Про те, як зрештою бухгалтерія поєдналася в її житті з творчістю, ми запитали в самої Тамари Роєнко.

– Пані Тамаро, коли Ви почали малювати й зрозуміли, що творчість – Ваше покликання?

– Малювала з раннього віку – років з двох-трьох. Наша родина жила в селі, тому ходити до художньої школи не було можливості. Але роздивлялася картинки в книжках, журналах, вони допомагали вчитися малювати. Батьки купували олівці, фломастери, акварельні фарби, папір. Уже тоді мріяла стати художницею. У родині не заперечували. Після закінчення школи ми з батьком, Іваном Івановичем Костенко, навіть їздили подавати документи для вступу до Миргородського керамічного технікуму. На жаль, виявилося, що навчання в ньому потребує багатьох витрат. Мій батько завжди все робив для своєї родини, але тоді чесно сказав, що навчання в цьому закладі ми не подужаємо фінансово. То були 1990-ті роки, важкі для країни й людей…

– І тоді Ви опинилися у зовсім іншій галузі?

– Так. Були роки навчання в Гадяцькому професійно-технічному училищі й Сумській банківській академії за спеціальністю «Облік і аудит». Потім працювала відповідно до отриманого фаху. З 2019 року – в групі компаній «Долина»: спочатку звичайним бухгалтером, потім заступником головного бухгалтера, зараз – головним бухгалтером. Тривалий час майже не малювала. Але дитяча мрія про творчість все одно залишалася. І моя виставка присвячена якраз тому, що до мрій ніколи не пізно повертатися.

– І яким чином відбулося Ваше повернення до мрії?

– Це сталося, коли почався карантин, оголошений в країні через епідемію коронавірусу COVID-19. Ми всі були ізольовані, зачинені в своїх квартирах. Що й стало поштовхом до того, щоб знову почати малювати. Вдома знайшлися акварельні фарби, пензлик. Спочатку малювала так, як сама відчувала. Також шукала навчальну інформацію в Інтернеті. Вже тоді почала малювати кожен день. Але зрозуміло, що ті перші роботи були недосконалими, їх можна назвати наївним мистецтвом.

– Але ж зараз Ваші роботи вже цілком професійного рівня. Ви десь навчалися?

– Я й зараз навчаюся – у приватній студії «Дом Арт», де керівницею й викладачкою є Світлана Петровська. Під її керівництвом опановую академічний малюнок, акварельний живопис. Ми в студії вивчаємо композицію, анатомію людини, кольорознавство – все, що потрібно художнику.

Деякий час відвідувала арт-центр «Зело», в якому живопис викладали Ярослав Терновський і Алла Кукленко, а також уроки академічного малюнку Володимира Денисенка.

– А на майстер-класах буваєте? Їх зараз чимало в Полтаві проводять.

– Майстер-класи – то не моє. Адже під час майстер-класу ти просто повторюєш за викладачем те, що він робить. В результаті отримуєш готову картину, яку забираєш додому, але навчитися таким чином працювати самостійно неможливо.

Я для себе вибрала інший шлях. Розумію, чого мені не вистачає як художнику, і навчаюся саме таким конкретним речам. Адже хист у мене був з дитинства, але не вистачало знань. І взяти їх було ніде. Зараз простіше, процес навчання йде швидше. Крім відвідування студії, знаходжу потрібні матеріали в Інтернеті. У наш час там стільки всього: читати – не перечитати, дивитися – не передивитися. Є хороші блогери, в яких бувають цікаві уроки.

А ще допомагає спілкування з іншими художниками. Я брала участь в арт-резиденції «КаташовHadiachArt», яку проводив Гадяцький історико-краєзнавчий музей у рамках проєкту відродження імені та творчої спадщини художника Сергія Каташова, що жив і працював у Гадячі сто років тому. Там було двадцять учасників з Полтавщини та інших куточків України, всі різного рівня майстерності. Ми писали на пленері, ділилися досвідом. Коли бачиш, як працюють інші художники, можна щось для себе почерпнути. Наприклад, саме тоді в мене пішов у хід мастихін, яким раніше я майже не користувалася.

– Ви, напевно, різні матеріали пробували? Які з них улюблені?

– Акварель, олія, акрил – поки що мені їх вистачає.

– Наскільки можна побачити по Ваших картинах, Ви віддаєте перевагу реалізму?

– Так, найбільше подобається класичний живопис. Але зараз існує запит суспільства на символізм. У мене є й такі роботи.

– Звідки до Вас приходять ідеї картин? Ви пишете з натури, по фото, або фантазуєте?

– Буває по-різному. Бачите ту картину з соняхами? Якось ми поїхали до мого рідного села. Там уже менше людей мешкає, ніж раніше. На вулиці, де я жила в дитинстві, чимало закинутих будинків. І коли ми вже зібралися їхати додому, біля одного з парканів я побачила соняхи. Вони гарно виділялися на тлі похмурих дощових хмар. Писати їх з натури часу не було, тому зробила фото і вже по ньому створила картину.

Ось ще картина, де сонях і дівчинка. Це – спогад з дитинства.

А картина «З Україною в серці» була написана на одному подиху після заходу, який проходив у дворику Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського. Учасниками були люди з різних місць України. Кожен згадував свою малу батьківщину, розповідав про неї. Разом ми з ними написали спільну картину. І від тієї зустрічі залишилися настільки сильні враження, що їх вистачило на кілька робіт, які одразу ж написала вдома.

– А як Ви почали виставкову діяльність? Мабуть, не дуже й легко наважитися вперше показати свої роботи публіці?

– З часом відчула, що картини не повинні просто залишатися вдома. Захотілося показати їх людям. Спочатку ділилася своєю творчістю в соцмережах, а потім почала брати участь у виставках.

Моя перша персональна виставка відбулася рік тому в Гадяцькому історико-краєзнавчому музеї, який дуже популяризує культуру, надає свій простір митцям. Виставка мала назву «Перший крок до мрії». В експозиції було представлено до ста робіт. Звісно, я до неї ретельно готувалася, дуже хвилювалася. Адже відкриття першої персональної виставки – той самий момент, коли прийшло усвідомлення, що через багато років нарешті здійснилася дитяча мрія. Я стала художницею, мої картини вийшли у світ, їх бачать люди.

Друга персональна виставка пройшла в червні 2026 року у відділі документів із технічних та природничих наук Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Івана Котляревського. Там невелика виставкова площа, тому було представлено 45 робіт. Глядачі їх добре сприйняли, залишили гарні відгуки.

Також постійно беру участь у спільних виставках. Зокрема, вже пройшло три таких виставки у Гадячі. Картини експонувалися також у Києві, Одесі. Мої роботи представлені у французькій онлайн галереї «Singulart».

– Ваші роботи можна придбати?

– Так. Я вважаю, що картини повинні знаходити свій дім. Радію, коли це відбувається. Є й досвід роботи на замовлення, а також цікавої творчої співпраці. Наприклад, для полтавського ресторану «Вм’ясо» робила розпис стіни і тубусів від ракет для «Джавелінів». Тубуси були призначені для благодійного аукціону, кошти від якого пішли на підтримку ЗСУ.

Також розвивається співпраця з громадською організацією «Родинний простір «Пліч-о-пліч». Беру участь у проєкті «Жінки, які творять історію», що реалізує ця організація. У його рамках провела майстер-клас з розпису скатертин і сумок-шоперів. Сприяв «Родинний простір» і проведенню моєї персональної виставки. Зокрема, завдяки його керівниці Олені Михайловій отримано можливість розмістити експозицію в ТРЦ «Київ».

– Як Вам вдається поєднувати творчість з роботою головного бухгалтера? Це ж такі різні сфери.

– Робота бухгалтера – це постійне напруження, стрес. Адже від неї багато чого залежить у діяльності підприємства. А живопис – мій порятунок від стресу. Він заспокоює, що зрештою позитивно відображається й на роботі. Коли пишу – не помічаю часу. Відколи почала малювати, змінився світогляд, настрій. І я сама змінилася. Люди, які мене давно знають, говорять, що стала спокійнішою, світлішою.

На роботі про моє захоплення мистецтвом знають і підтримують. «Долина» взагалі багато значить у моєму житті. Тут до кожного члена команди ставляться як до важливої людини. Якщо в багатьох компаніях змушують просто робити те, що кажуть, то в «Долині» тебе слухають і чують, обговорюють пропозиції, цінують. Тут дотримуються принципу, що праця кожного потрібна для загального руху вперед. Тож на роботу ходжу охоче і із задоволенням.

Для мене приємною несподіванкою було, коли на мою першу виставку в Гадячі приїхали представники фірми. А для того, щоб відбулася нинішня виставка, надали фінансову допомогу, яка дозволила організувати презентацію.

Тобто, компанія має соціально відповідальну позицію, яка робить працю співробітників комфортнішою, дає впевненість і підтримку.

Зрозуміло, що й хороша стабільна зарплата теж важлива. Завдяки своїй роботі маю можливість навчатися, купувати матеріали. Згадую, як у дитинстві хотіла гуашеві фарби. Мені аж пахла та гуаш, яку тоді важко було дістати. А зараз можу працювати олійними фарбами, аквареллю, на хорошому папері й полотні, що в наш час коштує недешево.

– Родина підтримує Ваше захоплення мистецтвом?

– Так. Коли я занурююсь у живопис, не помічаючи нічого навколо, то мій чоловік Дмитро, буває, й на кухні мене заміняє. А коли постало питання розміщення моїх робіт в онлайн галереї «Singulart», були потрібні їх фотографії відповідної якості в різних ракурсах. Але такі фото не можна зробити камерою на телефоні. Є певні нюанси, що потребують спеціальних технічних можливостей, яких немає у смартфонів. Тоді чоловік купив фотоапарат і сам зробив необхідні світлини – так, як і треба для галереї.

Батька, на превеликий жаль, вже немає серед нас… А мама, Любов Володимирівна Костенко, за мене радіє. Нещодавно в неї був день народження. Я подарувала їй мою картину, на якій зображено село, корови. І мама сказала, що їй напередодні снилася ця картина. Тож вона була задоволена.

А всім, у кого є мрія, хочу сказати, що не треба від неї відмовлятися. Навіть коли здається, що час для її втілення минув і надію втрачено, не здавайтеся. Ніколи не пізно повернутися до своїх бажань і почати працювати над їх здійсненням. Треба навчатися, помилятися, вдосконалюватися й нарешті так вдасться прийти до своєї мрії. І я щаслива, що в мене це вийшло, що можу творити й ділитися своєю творчістю з іншими.

…4 жовтня відбулося відкриття третьої персональної виставки Тамари Роєнко у полтавському ТРЦ «Київ». Було багато квітів, музики, спілкування, добрих слів. Пані Тамара провела для гостей авторську екскурсію експозицією. Кільком щасливчикам навіть дісталися роботи художниці, розіграні в лотерею. А головне – у глядачів сяяли очі, коли вони дивилися на картини. Кожен подовгу зупинявся біля робіт, які найбільше сподобалися, бачив у них те особливе, що торкається серця й душі конкретної людини. І те сяйво в очах промовляло без слів, що мрії живуть і чекають на своє втілення. А Тамарі Роєнко діалог з глядачами приніс ще більше натхнення й бажання творити, розвивати свій талант, дарувати людям щастя й надію силою мистецтва.

Ганна Козельська